— Звідти, мабуть, усе й почалося, — втрутився Кристіансен.  — Сліди сім’ї віднайшлися 1801 року в містечку Оахака в Мексіці: Томас Мадокксе (як він тоді писався) одружився з чарівною і гордовитою Тересітоюде Вальдес, графинею Арагонською, власницею розкішної гасієнди в південній Мексіці. Ранком 6 квітня 1801 року Томас якраз об’їжджав череду, коли за дві милі від ранчо впала Ла Естрелья Роха де Муерте — Червона Зірка Смерті. Згодом виявилось, що це велетенський радіоактивний метеорит. Томас і Тересіта були серед небагатьох, що вижили.

— А далі, — перехопила розповідь Авіва, — перенесемося у 1930 рік. Наступне покоління Меддоксів, досить зубожіле, переселилося в Лос-Анджелес. Ернст Меддокс, дід доктора, продавав лікарям і дантистам модну штукенцію. Вона називалася «Рентгенівська машина». Принаймні протягом десяти років Меддокс демонстрував цю машину двічі на тиждень, стаючи між трубкою та екраном. Незважаючи на величезну дозу жорсткого опромінення, а може, й завдяки їй, він дожив до дуже похилого віку.

— Його син, — повів далі Лаос, — невідомо з яких міркувань 1935 року подався в Японію і став дзен-будистським ченцем. Всі роки війни він тулився в цукцурі, тобто в комірчині покинутого напівпідвалу, не промовивши жодного слова. Місцеві мешканці не звертали на нього уваги, вважаючи за ексцентричного пакистанця. Напівпідвал Меддокса був у Хіросімі, якраз за 7,9 милі від епіцентру атомного вибуху 1945 року. Одразу ж після вибуху Меддокс покинув Японію і подався в монастир Гуй-Шен, збудований на найнеприступнішій вершині Північного Тібету. За свідченням одного англійського туриста, що якраз перебував там, лами чекали на прихід Меддокса! Там він оселився і присвятив себе вивченню деяких тантр. Одружився з дівчиною кашмірської королівської крові, від якої мав одного сина, і це був Оуен, наш доктор. Сім’я перебралася з Тібету в Сполучені Штати за тиждень до початку агресії з боку Червоного Китаю. Оуен отримав освіту в університетах Гарварда, Йєля, Лос-Анджелеса, Оксфорда, Кембріджа, Сорбонни й Гайдельберга. А як ми з ним зустрілися, то взагалі дивовижна історія, почуєте її, коли буде зручніша нагода. Ми вже біля корабля, і не будемо марнувати час на теревені.

На маленькій галявинці Кармоді побачив величний космічний корабель, що стримів, як хмарочос. На ньому виділялися стабілізатори, дюзи, люки та багато інших виступів. Перед кораблем на розкладному стільці сидів чоловік трохи старший середнього віку, з зичливим обличчям, поораним глибокими зморшками. З першого погляду можна було впізнати, що це і є Меддокс-Мутант, бо на кожній руці вія мав по сім пальців, а чоло здіймалося величезною ґулею, щоб умістити надмір мозку. Меддокс статечно підвівся (п’ять ніг!) і привітно кивнув.

— Ви з’явилися в останню хвилину, — сказав він.  — Лінії поля несприятливих сил близькі до перетину. Швидше в корабель, всі! Нам слід негайно обгородитися силовим щитом.

Ларс Кристіансен закрокував уперед, занадто гордий, щоб бігти. Авіва взяла Кармоді під руку, і Кармоді відчув тремтіння гнучкого тіла вродливої дівчини. Принадні обриси цього тіла не могла приховати безформна сіра тканина скафандра. Сама Авіва, здавалося, цього не усвідомлювала.

— Ситуація недобра, — пробурмотів Меддокс, складаючи свій парусиновий стілець і несучи його в корабель.  — Мої розрахунки допускають такі випадки перетину траєкторій, але оскільки це все-таки нескінченні комбінації, то їхню конфігурацію передбачити неможливо. Що ж, робімо що можемо. Перед широким вхідним люком Кармоді затримався.

— Даруйте, але мені слід би попрощатися з містером Моделі, — сказав він Меддоксові.  — А може, й порадитися з ним. Він був вельми люб’язний і навіть шукав способу повернути мене на Землю.

— Моделі! — вигукнув Меддокс, обмінюючись промовистим поглядом з Крисгіансеном.  — Я підозрював, що то його рука!

— Схоже на його підступи, — роздратовано докинув Кристіансен.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Кармоді.

— Я маю на увазі, — відповів Меддокс, — що ви жертва й пішак у таємній змові, що охопила принаймні сімнадцять зоряних систем. У нас немає часу на пояснення, та повірте, на карті стоїть не дише ваше і наше життя, але й життя кількох десятків мільярдів гуманоїдів, переважно світлошкірих і синьооких!

— Ох, Томе, швидше, швидше! — кричала Авіва, тягнучи його за руку.

— Гаразд, — сказав Кармоді, — та все ж я сподіваюся отримати повне і вичерпне пояснення.

— Отримаєте, — запевнив Меддокс, коли Кармоді Зайшов у люк.  — Отримаєте отут, одразу ж.

Кармоді швидко обернувся, зачувши в голосі Меддокса тінь погрози. Пильно глянув на мутанта і здригнувся. Ще раз подивився на своїх рятівників і неначе вперше побачив їх.

Людській уяві властиво для повноти сприймання домальовувати образ. Кілька кривих вистачає для зображення гори, десяток ламаних ліній викликає в уяві біжучу хвилю. Кармоді переніс свою увагу на деталі — й створений уявою образ почав розпадатися. Він побачив, що миловиді Авівині очі — стилізована омана, позбавлена живого блиску, подібна до малюнка очей на крильцях метелика. Ларсова нижня третина обличчя — просто темно-червоний овал, розділений темнішою рискою, нею зображувався рот. Пальці Меддокса, всі сім, були намальовані на рівні стегон просто на тілі. Образ розпався дощенту. Кармоді побачив тонку чорну лінію, схожу на тріщину в підлозі, що з’єднувала усіх трьох з кораблем. Він застиг, дивлячись, як усі троє підходять до нього. Тепер у них не було ні рук, ні ніг, ні очей, ні ротів — були заокруглені згори безликі циліндри, вправно, але грубувато підроблені під людину. Позбавлені функціональних частий тіла, вони самі були частинами і тепер виконували свою єдину функцію. На диво точні й жахливі відповідники трьох пальці» велетенської руки, вони рухалися з безкостою гнучкістю, маючи намір глибше загнати його в чорну утробу корабля.

Корабля? Кармоді вивернувся від трійці й метнувся до виходу. Але люк знизу і згори оперився гострими зубами, злегка відкрився і почав змикатися. Як йому могло здатися, ніби то метал? Чорні лискучі боковини корабля взялися складками і почали скорочуватися. Ноги Кармоді в’язли в губчатій, липучій підстилці, а три пальці оточували його, відрізаючи шлях до все меншого квадрата денного світла. Кармоді борсався з відчаєм мухи, що потрапила в павучі тенета {аналогія повна, та здогадався про це він запізно). Він боровся запекло, але безрезультатно. Квадрат денного світла перетворився на овал, зволожився і зменшився до розмірів бейсбольного м’яча. Три циліндри обхопили Кармоді, і він уже не міг відрізнити їх один від одного.

Настала агонія, вона посилювалася тим, що стіни й стеля космічного корабля (чи кат його зна чого), зволожуючись і червоніючи, змикалися я поглинали його. Порятунку не було. Безпорадний Кармоді не міг ні поворухнутися, ні крикнути — йому не залишилося нічого іншого, як знепритомніти.

РОЗДІЛ 16

Немов із незмірної далечини Кармоді почув голос:

— Ну як, лікарю? Можна на щось сподіватися?

Кармоді впізнав голос. Це був Виграш.

— Я заплачу за все, — сказав інший голос. Кармоді впізнав у ньому Моделі.  — Як ви гадаєте, є ще якась надія?

— Врятувати можна, — почувся третій голос, мабуть, лікаря.  — Можливості медицини безмежні, обмежені можливості пацієнтів, але це вже їхня слабість, а не наша. Кармоді силкувався розплющити очі або відкрити рот, але ні повіки, ні губи йому не корилися.

— Отже, випадок серйозний, так? — допитувався Виграш.

— Важко відповісти однозначно, — сказав лікар.  — Для точної відповіді ми повинні уточнити поняття. З медициною як з наукою, наприклад, легше мати справу, ніж з медичною етикою. Вважається, що ми, члени Галактичної Асоціації Медиків, повинні зберігати життя. Вважається також, що нам слід діяти в інтересах того конкретного виду, який ми лікуємо. Що ж накажете робити, коли ці два імперативи взаємосуперечні? Наприклад, уїчі з планети Девін V звертаються до лікаря, щоб вилікувати їх від життя і допомогти досягнути заповітної мети — смерті. Ситуація, дозвольте сказати, збіса тяжка, і вилікувати уїчів можна тільки тоді, коли вони вже старі і кволі. А що скаже медична етика з приводу такого дивного відхилення від норми? Виконувати прохання уїчів й учиняти акт, що викликає осуд майже в кожному закуткові Галактики? Чи дотримуватись наших норм, прирікаючи уїчів на животіння, далебі, гірше за смерть?