Частина третя

КОЛИ?

РОЗДІЛ 18

Коли переліт закінчився, Кармоді перевірив, чи все на місці. Після короткої інвентаризації пересвідчився в наявності всіх чотирьох кінцівок, одного тулуба, однієї голови та однієї душі. Повного повернення, звісно, ще не відбулося, але, здається, прибув комплектно. Кармоді також відзначив, що Виграш ще й досі з ним — це вгадувалося навіть після вже звичної метаморфози. Цього разу Виграш з гномика перекинувся на поганеньку флейту.

— Поки що все добре, — ні до кого не звертаючись, промовив Кармоді й роззирнувся довкола.

— Не так уже й добре, — одразу ж поправився він.

Кармоді був готовий опинитися на іншій Землі, проте не сподівався, що вона буде зовсім інакша. Він стояв на багнистому березі болота. Сморідні міазми підіймалися від застояних бурих вод. Навколо росла широколиста папороть, низькорослі кущі з тонкими листочками, пальми з пишними кронами і самотнє кизилове дерево. Повітря було гаряче, як кров, і насичене запахами гнилизни

— Може, я у Флоріді? — з надією сказав Кармоді.

— Боюся, що ні, — озвався Виграш, тобто флейта. Голос нього був низький, мелодійний, але з надмірним вібрато.

Кармоді здивовано витріщився на Виграша:

— Як це тобі вдається говорити?

— Як це ти не поцікавився раніше, коли я був казанком? — уїдливо відповів Виграш.  — Та я все одно поясню, якщо тобі кортить знати. Ось тут, якраз посередині мого мундштука, закріплено балончик з вуглекислим газом. Він у мене замість легенів, правда час користування обмежений. Все інше не потребує пояснень.

Кармоді пояснень потребував, але йому на думці були важливіші проблеми. Він запитав:

— Так де ж я?

— Не я, а ми, — поправив Виграш, — на планеті Земля. Ось ці мочарі, на яких ми стоїмо, свого часу стануть Скарсдейлом штат Нью-Йорк.  — Виграш захихикав.  — Раджу купити ділянку тепер, поки не підскочили ціни на нерухоме майно.

— Нічого в біса схожого на Скарсдейл!

— Звичайно, ні. Відклавши поки що питання про «Котрість» ми бачимо, що й «Колишність» зовсім не та, що треба.

— Ну… а Коли ж ми?

— Грамотне запитання, — похвалив Виграш, — на яке я можу дати лише наближену й дуже кваліфіковану відповідь. Цілком очевидно, ми у фанерозойському еоні, що складає одну шосту геологічного часу Землі. Тут без сумніву. А от в яку частину фанерозою ми потрапили: в палеозойську чи в мезозойську еру? Вдамося до методу поступового наближення. Виходячи з клімату, відкидаємо всі періоди палеозою, хіба що, мабуть, зупинимося на кінці пермського. Ні-ні, хвилиночку, тепер я можу відкинути і його! Глянь-но вгору праворуч! Кармоді глянув догори і побачив дивовижного птаха, що відлітав, незграбно змахуючи крилами.

— Безперечно, археоптерикс, — визначив Виграш.  — Одразу видно по круговому розходженню пір’їн відносно осі. Переважна більшість науковців вважає його мешканцем верхнього юрського і крейдового періодів, так що він виник аж ніяк не раніше тріасового. Так що палеозой можна цілком відкинути. Ми, безперечно, в мезозойській ері.

— Досить далеченько, ні? — запитав Кармоді.

— Зовсім далеко, — потвердив Виграш.  — Попробуєм уточнити. Гадаю, вдасться визначити і частину мезозою. Дай хвилиночку поміркувати… Так, здається знайшов. Не тріасовий період! Це болото, боюся, збиває нас з пантелику. Одначе, он та покритонасінна квітка біля твоєї лівої ноги безпомилково вказує на період. Але це не єдине свідчення… Ти помітив перед собою кизилове дерево? Тепер повернись і побачиш дві тополі й смокву в купці хвойних дерев. Показово? А ти зауважив щонайважливішу деталь, таку поширену в твої часи, що ти міг її просто не помітити? Маю на увазі траву, якої тут де лиш глянь. У юрські часи трави не було! Тільки папороть і хвощі! Ось де розгадка, Кармоді! Даю голову відрубати, що ми у крейдовому періоді!

Про геологічні періоди Кармоді мав щонайтуманніше уявлення.

— Крейдовий? Далеко від мого часу?

— Хе! Якихось сто мільйонів років плюс-мінус кілька мільйонів, — відповів Виграш.  — Крейдовий період тривав сімдесят мільйонів років.

Кармоді не важко було осмислити почуте, бо він і не збирався осмислювати.

— І звідки ти знаєш про всю цю геологію?

— А як ти гадаєш? Вивчив! — натхненно відповів Виграш.  — Коли ми вже збиралися на Землю, то я вважав своїм обов’язком поцікавитися цим місцем. І добре зробив. Якби не я, то блукав би ти, шукаючи Майамі Біч, поки тебе схрумав би якийсь алозавр.

— Схрумав хто?

— Я мав на увазі одного з найпотворніших представників ящіркових, галузка яких — завроподи — вершиною своєї еволюції мали знаменитого бронтозавра.

— Ти хочеш сказати, що тут є динозаври?

— Я хочу сказати, — відповів Виграш, переходячи з вібрато на облігато, — що ми перебуваємо в найсправжнісінькому Динозавровілі, а ще я хотів би скористатися нагодою і привітати тебе від щирого серця з прибуттям у Добу Велетенських Рептилій.

Кармоді буркнув у відповідь щось нерозбірливе. Ліворуч від себе він помітив якийсь рух, обернувся і побачив динозавра — висотою десь футів із двадцять і біля п’ятдесяти футів від носа до кінчика хвоста. Він тримався на задніх лапах, мав шкуру сірувато-блакитну і стрімко простував до Кармоді.

— Тиранозавр? — запитав Кармоді.

— Саме так, — відповів Виграш.  — Тиранозаурус рекс, королівський, найзнаменитіший з ящіркових. Справжній дейнодон, — ти побачиш, — верхні різці сягають півфута у довжину. Те маля, що біжить до нас, важить не більше дев’яти тонн.

— І воно їсть м’ясо?

— Звичайно. Я особисто дотримуюся думки, що тиранозаври та інші карнозаври цього періоду харчувалися переважно мирними і дуже поширеними хадрозаврами. Але це моя власна теорія, ще не досить перевірена.

Велетень був уже не далі, як за п’ятдесят футів від Кармоді. А на болотяній рівнині — ніякого порятунку: нема куди видертись, ніде зачаїтися.

— Що мені робити? — запитав Кармоді.

— Мерщій перекинься на рослину! — хутко порадив Виграш.

— Я не вмію!

— Не вмієш! Кепські справи. Літати і зариватися у землю теж не вмієш, а втікти, закладаюся десять до одного, не зможеш.

— То що ж мені робити?

— Що ж, за таких обставин тобі залишається стоїчно все витримати. Можу процитувати тобі Епіктета. А ще можна вдвох проспівати гімн, якщо це допоможе.

— До бісової матері твої гімни! Я хочу врятуватись!

Але флейта вже затаїла: «Все ближче, Господи, до Тебе…» Кармоді затис кулаки. Тиранозавр був уже перед ним, живою вежею плоті нахилившись над його головою. Ось він розкрив жахливу пащу…

РОЗДІЛ 19

— Привіт, — сказав тиранозавр.  — Мене звати Емі і мені шість років. А як вас звати?

— Кармоді, — відрекомендувався Кармоді.

— А я його Виграш, — додав Виграш.

— Ви обидва страшенно дивні, — сказав Емі.  — Ніколи таких не бачив, а я вже знаю диметродона, а ще струтіоміма, сколозавра і багато інших. А ви живете десь тут?

— Ніби так, — відповів Кармоді. Втім, згадавши протяжність часу, виправився: — Але не зовсім, ми нетутешні.

— А, — озвався Емі. Він по-дитячому витріщився на них і мовчав.

Кармоді витріщився й собі, приголомшений велетенськими розмірами жахливої голови, більшої за торговий автомат або пивне барильце, з вузькою пащею, обсадженою рядами стилетів. Страховище! Тільки очі — круглі, лагідні, сині й довірливі — суперечили зловісному вигляду динозавра.

— Ну, добре, — нарешті сказав Емі, — а що ви робите в нашому парку?

— Хіба це парк?

— Атож! Дитячий парк. А ви ж не дитина, хоч і маленький.

— Маєш рацію, я не дитина, — погодився Кармоді.  — Я потрапив у ваш парк помилково. Мені, мабуть, варт порозмовляти з твоїм татом.

— Хо-кей! — зовсім по-дитячому зрадів Емі.  — Залізайте мені на сливу, я вас відвезу. І не забудьте, що я вас відкрив. Беріть свого друга. Він і справді дивовижний!